Якось був я на причалі, Там ходить море кораблів, Там людей дуже багато, Сидів хлопець у печалі, З плакатом у руках, «допоможіть, прошу я моїй мамі» І в душі так важкувато стало, Що й не можна відшукати і слів… Сидить він і гадає, Чому його Отець створив? Чому він кожен раз страждає, Коли Мама стогне і ридає? Він нікому про це не говорив, Як важко він у візку сидів… І в голові він згадує фрагменти, Як він гуляє з Мамою своєю, І бачивши ці погляди людей, Ховаючи від них своїх дітей, І лиш його душевной раною, Є розлука зі своєю Мамою, І важко згадувати йому такі моменти… І ось в один прекрасний день, Коли сонечко яскраво так світило, Його Мама стала як мішень, В яку потрапили прямо в серце щойно, І бідний хлопчик на візку, Упав і крикнув МАМО, зажди, не помирай, Прошу тебе, мене ти не покидай, Не залишай мене одного, Бо будуть бити мене малого, В інтернат же заберуть, І назавжди там покинуть… Подивилась Мати ніжно, Однієй рукой держачи за серце, А іншою втирала сльози сину, Не бійся сонечко моє, З тобою завжди буду я, В твоєму серденьку маленькому, Тільки не сумуй, і не забувай, Богу ти молитись, завжди з тобою буде він… І ось дорослий він уже, Має дім, дітей сім’ю, І все вже в нього добре, І серце стало таке хоробре, І каже зараз всім люблю, І Бог його всі віки стереже!