Бойова операція колишнього спецназівця

Мене посадили на мій же джип і повезли в Мешхед, щоб надати справу на розгляд вищої інстанції. Всього ж іранців в машині було двоє: офіцер супроводу і автоматник. Другий, автоматник, сидів ззаду. Офіцер вів машину, я знаходився поруч з ним в наручниках і з пов'язкою на очах. Офіцер прекрасно говорив по-російськи. По дорозі я розговорився з офіцером супроводу.

Слово за словом, історія за історією, і ми подружилися. Офіцера звали Ашхед. Він перейнявся до мене співчуттям і побажав полегшити мою долю тим, що поклопоче перед своїм другом – черговим слідчим в мешхедському управлінні, щоб той мене не катував і результати дізнання сформулював так, щоб екзекуцію зробив швидко і без мук. Але для цього необхідно встигнути приїхати до його перезмінки, а значить їхати потрібно дуже швидко. Але тоді була зима і дорога була засніжена, тому їхати швидко не було змоги.

І ось цей добрий чоловік, виявляючи співчуття і милосердя, знімає з мене пов'язку, потім наручники, міняється зі мною місцями і каже:

"Жени, як тільки можеш з твоїм досвідом їзди по ожеледиці, щоб тільки встигнути".

Я внутрішньо аж ахнув. Ось це так! Ось це – подарунок долі! Ні, не в тому подарунок, що мене швидко умертвлять в Мешхеді. Як би не так! Я ж колись був чемпіоном зі східних єдиноборств і ще й служив у радянському спецназі. Тепер-то цього ніяк не буде, тепер-то ви, голубчики, тільки мене й бачили. Зараз подивіться – що таке радянський спецназ плюс школа місю-дзю-рю на практиці.

Але в мене – залізне правило: перш ніж здійснити якусь операцію справою, необхідно опрацювати її подумки всю до останнього руху. І ось розум тут же став гарячково вибудовувати ланцюжок дій. У даній ситуації цей ланцюжок був не довгим. Мабуть до місю-дзю-рю справа не дійде. Тому що правою рукою роблю різкий поворот керма в сторону обриву праворуч, одночасно лівою відкриваю свою дверку. Як тільки колеса торкнуться самого краю обриву – згрупувавшись, десантуюся з автомобіля перекатом вліво. Все, прощайте, дорогі мої іранські друзі.

Цю операцію я побачив настільки ясно, і була така рішучість її здійснити, що в мене кров кинулася в обличчя і я відчув, що червонію. Ашхед, стежачи за дорогою, на мене не дивився, а продовжував щось розповідати. Я машинально кивав головою, але слухати і чути його вже не міг, тому що вся увага була прикута до вибору того моменту, коли можливо буде найбільш сприятливо здійснити все задумане.

І такі сприятливі деталі для себе вже теж усвідомив: найголовніше – хороший під'їзд до обриву, на шляху не повинно бути великого каменю або глибокої вибоїни, щоб машина, не втрачаючи швидкості, кинулася до обриву, а потім – з нього в прірву. І ось на прямій ділянці дороги я побачив таке місце. Залишалося метрів п'ятдесят до нього. Пульс підскакує, напевно, до 250 ударів на хвилину, у мене аж подих перехопило. Ось вона, свобода, ось воно, повернене життя. Ще мить і ...